Донеччани-державотворці: Анатолій Лупиніс
Під скрес Московської руїни,
Під лицемірство каяття
Моя повстане Україна
До віковічного буття.
Кайдани, що в кремлях кувались,
На шпальтах набували дзвін,
Під фарисейський лібер-галас
Вкраїна, звівшися з колін,
Жбурне на торжище лукавих:
Діліть сувери-сувенір,
Замість точить кату топір!
Народам – Воля! Волі – Слава!
Київ, Лук’янівська в’язниця
20 липня 1991 року
21 липня виповнилося 85 років із дня народження українського політичного та громадського діяча, дисидента, члена УНА-УНСО, поета Анатолія Лупиноса.
Анатолій Іванович Лупиніс народився 21 липня 1937 року в селі Новоолександрівка Покровського (тоді - Красноармійського) району Донеччини. У 1941 році батьків Анатолія Лупиноса заарештували і відправили на заслання до Сибіру, звідки вони, користуючись військовою ситуацією, змогли втекти і повернутися до України. По завершенню війни родина оселилась в селі Сатанівка Монастирищенського району Черкаської області, де Анатолій Лупиніс пішов до школи, яку закінчив із золотою медаллю. У школі він спробував писати політичні статті «Радянська влада і демократія», «Рівноправність жінок».
У 1954 році Анатолій Лупиніс вступив на фізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка на спеціальність «астрономія».
19-річний студент Анатолій Лупиніс вийшов на демонстрацію проти введення радянських військ у Будапешт. У руках він тримав плакат: «Руки геть від вільної Угорщини!». З цього моменту всю решту життя перебував у вирі дисидентського руху, громадської і політичної діяльності.
Через свої націоналістичні погляди неодноразово потрапляв у в’язниці, табори та психлікарні для «інакомислячих». Перший раз його арештували та засудили до шести років ув’язнення в таборах за участь у студентських виступах у жовтні 1956 року.
Перебуваючи у 7-му Мордовському таборі, у 1957 році очолив страйковий комітет одного з найпотужніших повстань у ГУЛАГу, проти якого Хрущов наказав застосувати танки і авіацію. За це Анатолій Іванович був засуджений до 10 років в'язниці за «антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу».
Згодом його було переведено до Володимирської закритої тюрми та спецтабору особливого суворого режиму № 10. У сумнозвісному Володимирському централі українського політв'язня піддавали жорстоким тортурам, в результаті яких він став паралізованим з діагнозом «парапарез ніг». Пізніше були діагностовані виразкова хвороба шлунка, дистрофія міокарда, нирково-кам'яна хвороба, хвороба печінки. Анатолій Іванович вийшов з ув'язнення на милицях тільки в 1967 році, відсидівши повний термін.
Після звільнення йому пожиттєво було призначено першу групу інвалідності. Незважаючи на прогнози лікарів, вже через кілька років сумлінних тренувань Анатолій Лупиніс зміг ходити без милиць, а про колишню хворобу нагадувала лише невеличка кульгавість.
Анатолій Лупініс спробував вступити на філософський факультет у Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка, але йому було відмовлено.
У грудні 1969 року він вступив на заочне відділення економічного факультету Української сільськогосподарської академіі, а у 1970-му - почав працювати на посаді адміністратора Київського концертно-хорового товариства.
22 травня 1971 року, на 110-ті роковини перепоховання Кобзаря, Анатолій Лупиніс виступив біля пам’ятника поетові з віршем «Покритка» («Я бачив, як безчестили матір»). За це його арештувало КДБ. Анатолій Лупиніс 12 років перебував на примусовому лікуванні у спеціалізованих психіатричних лікарнях колишнього радянського союзу. Його «лікували» галоперидолом, трифтазином, тизерцином, інсуліновими шоками, тож на свободу він вийшов з абсолютно підірваним здоров’ям та знов почав підпільну антирадянську діяльність.
Після початку перебудови Анатолій Лупиніс долучався до багатьох новостворених контрсистемних організацій – «Зелений світ», товариство «Меморіал», Народний рух тощо. У 1990 році став ініціатором і головою виконкому Української міжпартійної асамблеї (з вересня 1991 року - Українська національна асамблея) та організував реєстрацію людей, які вважали себе «громадянами окупованої УНР». До грудня таких було зареєстровано 2,5 млн осіб.
Свій день народження 21 липня 1991 року Анатолій Лупиніс зустрів у Лук’янівському СІЗО «за організацію дій, що порушують порядок» (мітингів протесту проти підписання союзного договору). Був звільнений після проголошення незалежності України.
Реабілітовано Анатолія Івановича Лупиноса було лише у 1992 році.
Оскільки він був «чужим» для керівників незалежної України, на відміну від інших побратимів, він не був відзначений державними нагородами, не був депутатом, однак мав величезну повагу та авторитет.
Анатолій Лупиніс був «тіньовим дипломатом» УНА-УНСО, який неодноразово зустрічався з Гейдаром Алієвим, Абульфазом Ельчібеєм, Джохаром Дудаєвим, Асхаром Масхадовим, Шамілем Басаєвим, Звіадом Гамсахурдіа, Едуардом Шеварднадзе.
Він бував у всіх «гарячих точках» – Чечні, Грузії, Абхазії, Придністров’ї, вів перемовини щодо звільнення українців з полону.
Анатолій Лупиніс знав, що підтримувати треба ту сторону, що чинить опір Москві, адже наступною може стати Україна.
Анатолій Іванович Лупиніс помер 5 лютого 2000 року на 63 році життя та похований на Байковому кладовищі поряд з побратимами з УНА-УНСО.
Обидва сина Анатолія Лупиноса, Іван та Микола, встали на захист своєї країни у лавах 131-го окремого розвідувального батальйону Збройних сил України, біля витоків створення якого стояла УНСО.
Джерело: Донецька обласна державна адміністрація.
